Про школу
Наша мета — не навантажувати студентів важкою граматикою, роблячи з них філологів, — ми навчаємо справжній, живій мові. Тій, яку ви почуєте у магазині, яка дозволить вам спілкуватися, заводити знайомства та чітко формулювати свої думки іноземною мовою.
відділ продаж
Непряма мова в англійській мові
Непряма мова в англійській мові — це спосіб передати чужі слова не дослівно, а своїми словами. Замість того щоб наводити пряму цитату в лапках, ми просто переказуємо сказане. Такий формат активно використовується як у розмовному мовленні, так і на письмі. Він дозволяє спростити структуру висловлювання і зробити мову більш плавною.
Якщо ти хочеш розуміти і будувати складні фрази англійською, без indirect speech точно не обійтись. Цей елемент граматики важливий, бо допомагає передавати інформацію, переводити пряму мову в непряму, використовувати правильний час, правильно змінювати займенники й дієслова.
У цій статті ти дізнаєшся, що таке непряма мова в англійській, які існують правила, як працює узгодження часів і як не заплутатись у структурі. Все пояснимо просто і по суті, з прикладами, таблицями reported speech і практичними порадами.
Якщо ти хочеш розуміти і будувати складні фрази англійською, без indirect speech точно не обійтись. Цей елемент граматики важливий, бо допомагає передавати інформацію, переводити пряму мову в непряму, використовувати правильний час, правильно змінювати займенники й дієслова.
У цій статті ти дізнаєшся, що таке непряма мова в англійській, які існують правила, як працює узгодження часів і як не заплутатись у структурі. Все пояснимо просто і по суті, з прикладами, таблицями reported speech і практичними порадами.
Зміст:
Що таке indirect speech і reported speech в англійській мові
Коли ти тільки починаєш вивчати англійську, в голові все просто: I am hungry, she is nice, we go to school. Ти спілкуєшся напряму, без зайвого. Але варто почати слухати фільми, треки, подкасти — або просто поспілкуватися з кимось — і ти раптом помічаєш, що в реальному житті всі постійно говорять не напряму, а передають, що хтось щось сказав. І ось тут ти стикаєшся з темою, яка називається indirect speech, вона ж reported speech. І так, це не просто суха граматика — це реальна навичка, без якої звучати англійською природно просто не вийде. Indirect speech — це спосіб передати чужі слова, але від себе. Не цитуючи дослівно, як у лапках, а переформульовуючи. Це працює так само, як і в українській: Він сказав: «Я зайнятий» → Він сказав, що він зайнятий. Саме так це працює і в англійській: She said: “I’m tired.” → She said (that) she was tired. Різниця очевидна: у непрямій мові зникають лапки, змінюється час, перебудовуються займенники. Чому? Бо тепер говориш не вона, а ти від її обличчя. Ось ще приклади, щоб відчути: “I will call you tomorrow,” John said → John said (that) he would call me the next day. “We are watching a movie,” they said → They said (that) they were watching a movie. “I can’t come,” she said → She said (that) she couldn’t come. І таких прикладів у реальному житті — море. Адже ми щодня когось цитуємо, переказуємо розмови, розповідаємо, що було. Навіть банальне: мама сказала, що купить хліб; він сказав, що не прийде; вчитель сказав, що тест завтра — це все reported speech. Бо 90% розмов — це не те, що ти сам придумав, а те, що почув, зрозумів, переказав. Це стосується і побутового спілкування, і школи, і навіть роботи. На уроках — щоб розповісти, що було на минулому занятті. На співбесіді — щоб пояснити, як клієнт поставив завдання. У переписці — щоб уточнити, хто що пообіцяв. Непряма мова — це буквально спосіб нормально розповідати, що відбувається навколо. І ось тут починається найцікавіше — граматика. Але не така, від якої хочеться зітхати, а логічна. Бо якщо ти кажеш, що хтось щось сказав у минулому — ти логічно зміщаєш усе на крок назад у часі. Приклад: “I’m happy” → She said she was happy. “We will win” → They said they would win. “I have done it” → He said he had done it. Це називається sequence of tenses — узгодження часів. Це не баг англійської, це її фіча. Бо мова ніби дає тобі можливість «перемотати назад» — мовляв, це вже сказано, і ти це переказуєш ніби згодом. Ось і все. Але не все так строго. Якщо ти говориш про щось, що досі актуальне, ти можеш і не змінювати час. Наприклад: “The Earth orbits the Sun.” → He said the Earth orbits the Sun. (Актуально і зараз). Те саме стосується фактів, розкладів, законів природи. Коротше кажучи: indirect speech / reported speech — це не щось складне. Це спосіб говорити по-людськи, коли ти передаєш, хто що сказав, запитав чи пообіцяв. Це жива мова, це як ми спілкуємось щодня, тільки англійською. Головне — не зубрити, а вловити суть: ти говориш за когось, отже, підлаштовуєш його фрази під свою ситуацію. І так, спочатку буде незвично, але згодом це стане природним, як “Hello” і “How are you”.
Узгодження часів — це те, що багатьох лякає, коли вони тільки починають розбиратися в reported speech. Але насправді тут все простіше, ніж здається. Уяви, що ти переказуєш розмову, яка вже відбулася. Ти не можеш просто взяти й повторити слова як є, бо ситуація вже змінилася. В англійській це виражається тим, що часи в непрямій мові зазвичай зсуваються назад. Типу ти ніби повертаєшся на крок назад у часі. Якщо хтось сказав “I am busy” — ти не скажеш he said he is busy, бо це звучить, ніби він зараз це каже. А ти ж уже переказуєш. Тому правильно: he said he was busy. Все, що було в теперішньому, переходить у минуле. Present Simple стає Past Simple, Present Continuous — Past Continuous, а Future — у would. Це не магія і не виняток — просто логіка мови. Вона хоче, щоб ти показав, що мова вже була. Ось ще приклади: “We are playing” → They said they were playing. “I will help you” → She said she would help me. “I have finished” → He said he had finished. Спочатку це здається жорстким, ніби все треба тримати в голові, але з часом починаєш автоматично перебудовувати фрази. При цьому є випадки, коли часи можна не змінювати. Наприклад, якщо ти говориш про щось, що досі актуальне — факти, правила або звички. Порівняй: “The sun rises in the east” → He said the sun rises in the east — тут зсув не потрібен, бо сонце як вставало, так і встає. А якби мова йшла про щось конкретне, що вже минуло, тоді так — довелося б змінити. Тож не варто зациклюватися на формі, головне — зрозуміти саму ідею. Англійська тут не така вже й сувора, вона просто хоче, щоб ти логічно передавав інформацію. Спочатку здається важким, але потім помічаєш, що сам починаєш зсувати часи, не замислюючись. Це як внутрішній перемикач: ти розумієш, що момент уже минув — і фраза сама змінюється.
Узгодження часів у непрямій мові
Основні правила узгодження часів
Узгодження часів в англійській — це не список заумних формул, а просто система, за якою ти змінюєш час, коли переказуєш чужі слова. Головне правило таке: якщо в головній частині речення використовується минулий час (наприклад, said, told, asked), то час у підрядній частині зміщується на один крок назад. Тобто Present Simple стає Past Simple, Present Continuous — Past Continuous, а Future Simple перетворюється на would. Це базова логіка, і її варто запам’ятати один раз, щоб потім не плутатись. Ось приклад: “I work every day” → He said he worked every day. Було теперішнє — стало минуле. Або: “She is reading” → They said she was reading. Все те саме. Якщо ти переказуєш щось, що було в теперішньому, але сам вже перебуваєш у минулому — час потрібно підлаштувати під цей момент. І так, це стосується і перфектів: “I have seen it” → he said he had seen it. А “I had done it” взагалі не змінюється — бо далі за past perfect уже нікуди. Що стосується майбутнього часу, то will змінюється на would: “I will go” → She said she would go. Окрім часів, змінюються і займенники, і обставини: today → that day, tomorrow → the next day, yesterday → the day before і так далі. Але все це логічно: ти не можеш сказати «завтра», якщо це вже було. Є й випадки, коли зсув не обов’язковий — наприклад, якщо в головній частині стоїть не минулий, а теперішній час: He says he likes it — тут нічого не зсувається. Або якщо ти говориш про щось, що досі актуальне: “Water boils at 100 degrees” → He said water boils at 100 degrees. Головне — не панікувати. Просто згадай, де ти знаходишся у часі, і перебудуй фразу так, щоб вона звучала природно в контексті. Спочатку будеш думати над кожним словом, а потім перемикатимешся автоматично.
Винятки з правил узгодження часів
Хоча правило зсуву часу в непрямій мові здається залізним, є випадки, коли воно просто не працює. Перше виключення — якщо в головній частині стоїть не минулий, а теперішній або майбутній час: наприклад, He says he likes coffee — тут усе залишається як є. Друге — якщо ти говориш про факти, звички або речі, які залишаються правдою: “The Earth is round” → He said the Earth is round. Ніхто не скаже was round, бо Земля нікуди не зникла. Третє — якщо ти хочеш зберегти оригінальну ідею або акцент на теперішній момент. Іноді навіть у минулому часі можна залишити теперішній, якщо це робить зміст яснішим. Тож не все так суворо, як у таблицях — англійська мова гнучка, і вона любить логіку, а не сліпе зазубрювання.
Таблиця
Модальні дієслова в непрямій мові поводяться трохи інакше, ніж звичайні часи, але принцип той самий — ти переказуєш слова, і часто форма дієслова трохи змінюється. Найпопулярніші модальні — can, may, must, will — у непрямій мові зазвичай зсуваються на одну сходинку назад. Наприклад: can → could, may → might, must → had to, will → would. Це робиться для того, щоб підкреслити, що ти говориш про щось, що вже було сказано в минулому. Ось приклади:“I can help you” → He said he could help me. “She may come later” → He said she might come later. “I must study” → She said she had to study. “I will call you” → He said he would call me. Але при цьому не всі модальні дієслова обов’язково змінюються. Деякі залишаються такими самими, якщо суть сказаного досі актуальна або якщо дієслово в принципі не має минулої форми. Наприклад, should, would, might, could зазвичай взагалі не змінюються, бо вони вже виглядають «минулими». Приклад: “You should rest” → He said I should rest. — нічого не змінилося. Те саме з could і might. Головне — не зазубрювати все підряд, а вловити суть: якщо в оригіналі щось звучить як обов’язок, прохання, можливість або майбутня дія, і ти це переказуєш — подумай, чи доречно зсунути модальний дієслово назад. Якщо так — зроби це. Якщо ні — залиш. Особливо це важливо для must. Воно часто стає had to, якщо йдеться про необхідність, але може залишитись must, якщо мова йде про правила чи заборони. Наприклад: “You must wear a uniform at school” → The teacher said we must wear a uniform — бо правило не змінилося. Загалом модальні дієслова не такі страшні, як здається. Їх не так багато, і ти швидко запам’ятаєш, які з них потрібно змінювати, а які — ні. З часом це буде звучати у тебе природно, і ти навіть не помітиш, як почнеш правильно все перебудовувати на ходу.
У непрямій мові модальні дієслова найчастіше зсуваються на крок назад, особливо якщо головне речення стоїть у минулому часі. Найпоширеніші заміни такі:
can → could,
may → might,
must → had to,
will → would
Приклади:
“I can do it” → He said he could do it.
“She may come” → He said she might come.
“I must go” → She said she had to go.
“I will help” → He said he would help.
Але є модальні дієслова, які взагалі не змінюються — це could, should, would, might. У них уже «минула форма», тому вони залишаються як є:
“You should try” → He said I should try.
Також must іноді теж не змінюється, якщо йдеться про щось, що досі актуальне — наприклад, про закони або правила.
Тобто, якщо: “You must stop at red lights” — то й у непрямій мові залишиться must.
Головне — зрозуміти контекст. Якщо йдеться про щось особисте або конкретне — краще зсунути. Якщо про щось загальне й актуальне — можна залишити.
can → could,
may → might,
must → had to,
will → would
Приклади:
“I can do it” → He said he could do it.
“She may come” → He said she might come.
“I must go” → She said she had to go.
“I will help” → He said he would help.
Але є модальні дієслова, які взагалі не змінюються — це could, should, would, might. У них уже «минула форма», тому вони залишаються як є:
“You should try” → He said I should try.
Також must іноді теж не змінюється, якщо йдеться про щось, що досі актуальне — наприклад, про закони або правила.
Тобто, якщо: “You must stop at red lights” — то й у непрямій мові залишиться must.
Головне — зрозуміти контекст. Якщо йдеться про щось особисте або конкретне — краще зсунути. Якщо про щось загальне й актуальне — можна залишити.
Не всі модальні дієслова в непрямій мові змінюються. Є такі, що залишаються в тій же формі, бо в них уже немає чіткої минулої форми або вони самі по собі звучать як нейтрально-ввічливі. До таких дієслів належать: could, would, should, might, ought to.
Наприклад:
“I could help” → He said he could help.
“She would stay” → He said she would stay.
“You should rest” → The doctor said I should rest.
Ці форми вже досить м’які та відсторонені, тому англійська мова не вимагає змінювати їх ще раз. Також іноді must теж не змінюється — якщо воно означає правило, закон або моральний обов’язок, який актуальний завжди.
Наприклад: “Students must wear uniforms” → The teacher said students must wear uniforms.
Головне — відчути сенс. Якщо ти говориш про щось, що досі в силі, модальне дієслово можна залишити таким самим.
Наприклад:
“I could help” → He said he could help.
“She would stay” → He said she would stay.
“You should rest” → The doctor said I should rest.
Ці форми вже досить м’які та відсторонені, тому англійська мова не вимагає змінювати їх ще раз. Також іноді must теж не змінюється — якщо воно означає правило, закон або моральний обов’язок, який актуальний завжди.
Наприклад: “Students must wear uniforms” → The teacher said students must wear uniforms.
Головне — відчути сенс. Якщо ти говориш про щось, що досі в силі, модальне дієслово можна залишити таким самим.
Як змінюються модальні дієслова
Модальні дієслова, які не змінюються
Модальні дієслова в непрямій мові
Непряма мова — це не лише переказ звичайних стверджувальних речень. На практиці тобі доведеться переказувати найрізноманітніші типи речень: хтось щось сказав, хтось запитав, хтось попросив або навіть наказав. І щоб робити це правильно, важливо розуміти, як будується непряма мова в різних ситуаціях. Загалом виділяють три основні типи: стверджувальні речення, питальні та наказові.
Почнемо з найпростішого — твердження. Тут усе легко: ти просто змінюєш порядок слів, зсуваєш час (якщо потрібно) і прибираєш лапки.
Приклад:
“I like coffee” → She said she liked coffee.
“We are leaving” → They said they were leaving.
Ти просто переказуєш, що хтось сказав — і все.
Другий тип — це питання. І ось тут у багатьох починається плутанина, тому що в англійській мові прямі запитання часто починаються з дієслова або з питального слова, а в непрямій мові все це треба переробити.
Головне правило — запитання в непрямій мові не залишаються питаннями за формою. Тобто ти не використовуєш прямий порядок слів, не ставиш знак питання і не змінюєш інтонацію. Усе стає звичайним твердженням.
Якщо в питанні є питальне слово (what, where, why, when, how), воно зберігається:
“Where do you live?” → He asked where I lived.
“What are you doing?” → She asked what I was doing.
Якщо питання загальне (тобто на yes/no), ти додаєш if або whether:
“Do you like music?” → He asked if I liked music.
“Did she call you?” → They asked whether she had called me.
Тут немає нічого надто складного — просто пам’ятай, що в непрямому запитанні ти перебудовуєш фразу як звичайне речення, без запитального порядку слів.
Третій тип — це наказові речення, тобто прохання, накази, поради тощо. У таких випадках у непрямій мові використовується інфінітив.
Якщо хтось каже: “Open the window,” — у непрямій мові ти скажеш: He told me to open the window.
Або: “Please help me” → She asked me to help her.
Тут ти найчастіше використовуєш дієслова на зразок told, asked, advised, warned і після них — to + дієслово. Якщо наказ заперечний, використовується not to:
“Don’t be late” → He told me not to be late.
У цілому все досить логічно — ти просто адаптуєш структуру під те, як насправді звучить переказ у живому мовленні. Ніхто ж не каже в реальному житті: «він сказав: “не запізнюйся”» — ми кажемо: «він попросив мене не запізнюватися». Ось і англійська робить те саме.
І ще один важливий момент: під час передачі будь-якого типу речення ти майже завжди будеш змінювати займенники і час, якщо в головному реченні стоїть минулий час. Тобто все працює в зв’язці: ти не тільки визначаєш тип речення, але й автоматично застосовуєш інші правила reported speech.
Якщо запам’ятати, що твердження — це просто переказ, запитання — з if або питальним словом, а прохання — через інфінітив, усе стає набагато простішим. І не бійся робити помилки — з практикою це звучатиме у тебе так само природно, як і українською, просто англійською.
Почнемо з найпростішого — твердження. Тут усе легко: ти просто змінюєш порядок слів, зсуваєш час (якщо потрібно) і прибираєш лапки.
Приклад:
“I like coffee” → She said she liked coffee.
“We are leaving” → They said they were leaving.
Ти просто переказуєш, що хтось сказав — і все.
Другий тип — це питання. І ось тут у багатьох починається плутанина, тому що в англійській мові прямі запитання часто починаються з дієслова або з питального слова, а в непрямій мові все це треба переробити.
Головне правило — запитання в непрямій мові не залишаються питаннями за формою. Тобто ти не використовуєш прямий порядок слів, не ставиш знак питання і не змінюєш інтонацію. Усе стає звичайним твердженням.
Якщо в питанні є питальне слово (what, where, why, when, how), воно зберігається:
“Where do you live?” → He asked where I lived.
“What are you doing?” → She asked what I was doing.
Якщо питання загальне (тобто на yes/no), ти додаєш if або whether:
“Do you like music?” → He asked if I liked music.
“Did she call you?” → They asked whether she had called me.
Тут немає нічого надто складного — просто пам’ятай, що в непрямому запитанні ти перебудовуєш фразу як звичайне речення, без запитального порядку слів.
Третій тип — це наказові речення, тобто прохання, накази, поради тощо. У таких випадках у непрямій мові використовується інфінітив.
Якщо хтось каже: “Open the window,” — у непрямій мові ти скажеш: He told me to open the window.
Або: “Please help me” → She asked me to help her.
Тут ти найчастіше використовуєш дієслова на зразок told, asked, advised, warned і після них — to + дієслово. Якщо наказ заперечний, використовується not to:
“Don’t be late” → He told me not to be late.
У цілому все досить логічно — ти просто адаптуєш структуру під те, як насправді звучить переказ у живому мовленні. Ніхто ж не каже в реальному житті: «він сказав: “не запізнюйся”» — ми кажемо: «він попросив мене не запізнюватися». Ось і англійська робить те саме.
І ще один важливий момент: під час передачі будь-якого типу речення ти майже завжди будеш змінювати займенники і час, якщо в головному реченні стоїть минулий час. Тобто все працює в зв’язці: ти не тільки визначаєш тип речення, але й автоматично застосовуєш інші правила reported speech.
Якщо запам’ятати, що твердження — це просто переказ, запитання — з if або питальним словом, а прохання — через інфінітив, усе стає набагато простішим. І не бійся робити помилки — з практикою це звучатиме у тебе так само природно, як і українською, просто англійською.
Стверджувальні речення в непрямій мові — це найпростіший і найзрозуміліший тип. Ти просто переказуєш, що хтось сказав, при цьому прибираєш лапки, змінюєш час (якщо потрібно) і підставляєш займенники відповідно до контексту.
Наприклад:
“I like tea” → He said he liked tea.
“We are ready” → They said they were ready.
Ніяких складних конструкцій — просто акуратний переказ чужих слів.
Наприклад:
“I like tea” → He said he liked tea.
“We are ready” → They said they were ready.
Ніяких складних конструкцій — просто акуратний переказ чужих слів.
Питальні речення в непрямій мові перестають бути запитаннями за формою — ти просто переказуєш їх як звичайні твердження.
Якщо в запитанні є слово what, where, when, why, how — воно зберігається:
“Where do you live?” → He asked where I lived.
А якщо запитання загальне, то додається if або whether:
“Do you like it?” → She asked if I liked it.
Головне — не використовувати зворотний порядок слів і не ставити знак питання. Непряма форма запитання — це завжди твердження за структурою, яке просто передає суть запитання.
Якщо в запитанні є слово what, where, when, why, how — воно зберігається:
“Where do you live?” → He asked where I lived.
А якщо запитання загальне, то додається if або whether:
“Do you like it?” → She asked if I liked it.
Головне — не використовувати зворотний порядок слів і не ставити знак питання. Непряма форма запитання — це завжди твердження за структурою, яке просто передає суть запитання.
Наказові речення в непрямій мові перетворюються на конструкцію з інфінітивом — to + дієслово.
Замість прямого наказу ти переказуєш його як прохання, вказівку або пораду.
Наприклад:
“Close the door” → He told me to close the door.
Якщо це ввічливе прохання, часто використовується дієслово asked:
“Please wait” → She asked me to wait.
А якщо наказ із “не”, то додається not перед інфінітивом:
“Don’t touch it” → He told me not to touch it.
У таких конструкціях важливо правильно підібрати дієслово: told, asked, advised, warned — залежно від змісту.
Замість прямого наказу ти переказуєш його як прохання, вказівку або пораду.
Наприклад:
“Close the door” → He told me to close the door.
Якщо це ввічливе прохання, часто використовується дієслово asked:
“Please wait” → She asked me to wait.
А якщо наказ із “не”, то додається not перед інфінітивом:
“Don’t touch it” → He told me not to touch it.
У таких конструкціях важливо правильно підібрати дієслово: told, asked, advised, warned — залежно від змісту.
Типи речень у непрямій мові
Стверджувальні речення
Питальні речення
Наказові речення в непрямій мові
Коли ти перекладаєш речення з прямої мови в непряму, одне з перших, що змінюється — це займенники. І це абсолютно логічно, бо ти більше не цитуєш людину дослівно, а переказуєш її слова від свого імені.
Отже, ти маєш підлаштувати займенники під контекст: хто говорить, кому говорить і про кого говорить. Це правило працює завжди, незалежно від того, твердження це, запитання чи наказ.
Наприклад:
“I am tired,” she said → She said she was tired.
Тут “I” у прямій мові означає “вона”, бо вона говорить про себе. Але ти переказуєш, і тепер це “she”.
Або:
“You are late,” the teacher said → The teacher said I was late.
В оригіналі “you” було звернено до тебе, а тепер ти переказуєш і підставляєш “I”.
Ще один приклад:
“We will go,” they said → They said they would go.
Тут “we” залишається “they”, бо і в прямій, і в непрямій мові це одна й та сама група людей.
Головне — слідкувати за тим, хто учасники розмови.
Уяви, що тобі хтось каже:
“I love your idea.”
Якщо ти передаєш це комусь іншому, ти скажеш:
He said he loved my idea — бо “your” тепер стає “my”, адже ідея належить тобі, і ти переказуєш це від себе.
А якщо ти переказуєш третій особі, фраза буде:
He said he loved her idea — якщо ідея належала, наприклад, дівчині, з якою він розмовляв.
Займенники можуть змінювати особу (I, you, we → he, she, they), число (we → they), а також присвійні форми (my, your → his, her, their тощо).
Ось ще кілька прикладів:
“I’ll help you” → He said he would help me.
“You need to clean your room,” Mom said → Mom said I needed to clean my room.
“They told us, ‘We support you’” → They said they supported us.
Тобто ти не просто перекладаєш слова, а перебудовуєш усе речення так, щоб воно звучало логічно в новому контексті. І це дуже важливий момент у непрямій мові, тому що якщо ти забудеш змінити займенник, фраза буде звучати заплутано або взагалі не по суті.
Тому завжди став собі три питання:
Хто говорив? Кому говорив? Про кого говорив?
Відповівши на них, ти легко підставиш потрібний займенник.
З часом це буде відбуватися автоматично — ти навіть не помітиш, як правильно змінюєш “I” на “he” або “you” на “me”. Це просто справа практики та уважності до деталей.
І пам’ятай: у непрямій мові ти — оповідач, і все, що звучить, має бути логічним саме з твоєї точки зору.
Отже, ти маєш підлаштувати займенники під контекст: хто говорить, кому говорить і про кого говорить. Це правило працює завжди, незалежно від того, твердження це, запитання чи наказ.
Наприклад:
“I am tired,” she said → She said she was tired.
Тут “I” у прямій мові означає “вона”, бо вона говорить про себе. Але ти переказуєш, і тепер це “she”.
Або:
“You are late,” the teacher said → The teacher said I was late.
В оригіналі “you” було звернено до тебе, а тепер ти переказуєш і підставляєш “I”.
Ще один приклад:
“We will go,” they said → They said they would go.
Тут “we” залишається “they”, бо і в прямій, і в непрямій мові це одна й та сама група людей.
Головне — слідкувати за тим, хто учасники розмови.
Уяви, що тобі хтось каже:
“I love your idea.”
Якщо ти передаєш це комусь іншому, ти скажеш:
He said he loved my idea — бо “your” тепер стає “my”, адже ідея належить тобі, і ти переказуєш це від себе.
А якщо ти переказуєш третій особі, фраза буде:
He said he loved her idea — якщо ідея належала, наприклад, дівчині, з якою він розмовляв.
Займенники можуть змінювати особу (I, you, we → he, she, they), число (we → they), а також присвійні форми (my, your → his, her, their тощо).
Ось ще кілька прикладів:
“I’ll help you” → He said he would help me.
“You need to clean your room,” Mom said → Mom said I needed to clean my room.
“They told us, ‘We support you’” → They said they supported us.
Тобто ти не просто перекладаєш слова, а перебудовуєш усе речення так, щоб воно звучало логічно в новому контексті. І це дуже важливий момент у непрямій мові, тому що якщо ти забудеш змінити займенник, фраза буде звучати заплутано або взагалі не по суті.
Тому завжди став собі три питання:
Хто говорив? Кому говорив? Про кого говорив?
Відповівши на них, ти легко підставиш потрібний займенник.
З часом це буде відбуватися автоматично — ти навіть не помітиш, як правильно змінюєш “I” на “he” або “you” на “me”. Це просто справа практики та уважності до деталей.
І пам’ятай: у непрямій мові ти — оповідач, і все, що звучить, має бути логічним саме з твоєї точки зору.